Відкритий лист моїм землякам з приводу публікації у статі "Життя за подвійними стандартами" нідіслано ел.поштою 04.07.08 р.

Кожного року я приїжджаю у місто мого дитинства Лебедин. Так трапилося, що живу я у великому мегаполісі. Та до цього часу сняться мені тихі вулиці і провулки, річечка Вільшанка, по якій бродив босоногим хлопчиком, лебедине озеро.

Люблю я свій рідний край, та інколи так щемить серце за його долю... Чому такий безлад довкола? Чому на вулицях, його околицях, в лісах і полях звалища сміття і бруду? Чому такі убогі
місця відпочинку наших людей? Чому до цього нікому немає діла? Чому ми не шануємо, не дбаємо про місто, де народилися, живемо і виховуємо своїх дітей, про землю, яку нам подарував сам Всевишній?
Та ось нещодавно я прочитав у місцевій газеті, що міський голова А.Троян має намір взятися за порядок у нашому місті. І так приємно стало на душі, що керівництво береться за справу. Говорив з людьми, які також мають надію, що хоч щось "зрушить з мертвої точки".
А недавно познайомився з чудовою жінкою, художником, яка створила ландшафтну композицію по вул.Сумській, 106, під вікнами своєї квартири. Це Таїсія Василівна Грицай. Кам’яна гірка, навколо якої ростуть чудові рідкісні рослини, ялівці, самшити, ялиночки канадські, ялиночки гніздовидні та інші кущові та хвойні рослини. А поруч маленька чарівна водойма, в обрамленні декоративних рослин, а під крихітною штамбовою вербичкою лежить і ніжиться на сонечку крокодил – найбільша радість для дітлахів, що приходять сюди подивитися.

Все це зроблено настільки майстерно і красиво, що здається якийсь чарівник переніс сюди шматочок незайманої природи і обережно опустив її на це місце, де поруч під іншими вікнами ростуть бур’яни, валяється сміття, де вдень і вночі лунають п’яні крики і брудна лайка де поряд заклад з романтичною назвою "Лагуна".
Отож, перевівши погляд на цей чудовий витвір художниці, наче попадаєш в інший вимір.
Кожного дня я зі своїми онуками приходжу подивитися на цю красу. Ось і цього разу не проминули... Та коли я підійшов ближче, то побачив, що тут щось не так: якось пусто і порожньо.
А авторка цього разу зустріла нас не своєю привітною посмішкою, а якось сумно подивилася на нас, а потім з її очей покотилися сльози. Від неї я і дізнався, що цієї ночі викопали усі рідкісні рослини, не залишивши жодної.
Дізнався також, що всі ці рослини і матеріали для створення тієї краси вона купувала за кошти зі своєї пенсії і що зробила для діток свого 40-квартирного будинку і будинків, що прилягають поруч в пам’ять свого померлого сина. Що він, будучи маленьким хлопчиком, дуже любив бавитися біля водоймищ, а палиці, що плавали в них, називав вужом або крокодилом.

Схаменіться, люди!
Невже ви думаєте, що рослини, які ви викопали і посадили у себе вдома принесуть вам радість?!

P.S. Ви посадили собі материнські сльози і біль за втрату сина. Ви
розтоптали найдорожче, що залишилося у цієї жінки – спогади, пам’ять про її хлопчика. Невже ви хочете такого щастя для себе?!
Поверніть людині все, що ви викрали, не накликайте на себе біду!
Навчіться, врешті, жити по людських законах, любіть не лише себе, а й людей, серед яких живете і землю, по якій ходите.

В.Ламах, уродженець м.Лебедина.