29 серпня 2007 року В с. Ворожба Лебединського району в Спасо – Преображенському Храмі відбудеться перше Богослужіння

Публікується по матеріалам з сайту // www.lebedinpress.com.ua
        Навесні 2005 року до Лебедина завітав досить відомий журналіст Національного радіо України Анатолій Миколайович Скрипник. Докопувався до самісіньких глибин Спасо-Преображенської церкви у с.Ворожба. Звертався до багатьох, щоб дізнатися, хто залишив по собі фрески настінного розпису у сільському храмі, по якому через вибиті вікна, познімані двері та обдерту підлогу десятиріччями шугали холодні і спекотні вітри. Мі­сцевим шибеникам та різного гатунку заго­тувачам і крадіям здалося, що цього мало, тож вони доклали і своїх «художеств». Покопирсали лики святих і грішних Адама і Єви, яких підступний змій спокушав скуштувати прекрасний плід пізнання - яблуко.

        Як розповідала вчителька місцевої ЗОШ Валентина Василівна Кліщ, побували тут і допитливі до всього школярі, зазираючи у потаємні ходи оригінального пічного опалення, куди паливо за­­кладалося на всю зиму і без потрібного доступу повітря тліло, економно обігріваючи церковні підлогу і стіни. Таку систему опалення за італійським проектом запропонував відомий на Слобожанщині архітектор В.Х.Нємкін. Наприкінці 19-го і початку 20-го століть він побудував за своїми проектами Миколаївський цегляний храм у Лебедині і ряд сільських церков.
Здогадка, що настінний розпис Ворож­бян­ського храму належить пензлю місцевого митця, а згодом художника зі світовим іменем Василя Кричевського, небезпідставна. 22 листопада 1917 року він став першим ректором Української академії мистецтв. А з 1922 по 1941 рік був про­фесором Київського художнього інституту. У лютому 1918-го під час обстрілу Муравйовим Києва згорів його просторий будинок і величезна персональна колекція різних творів мистецтва.

        Кілька десятиріч тому старожили Ворожби відшукали будинок № 19 по вулиці Ле­бе­динській, де народився великий художник України. Збиралися навіть відкрити меморіальну дошку на ньому, та руки не дійшли. Вже тоді заходилися реставрувати і церкву, яку розписав Василь Григорович Кричевський, та сумніви і тут збили з пантелику земляків. З одного боку ремонтували покрівлю дзвіниці, заготовляли лісоматеріал на підлогу і тут же, під прикриттям темені, знімали латунні пластини із дзвіниці і продавали місцевим ганчурникам, наліво і направо розтягували і напиляні дошки для підлоги.
Зняли і ажурну металеву огорожу, що відзначалася не лише міцністю, а й красою, філігранністю мистецтва місцевих ковалів.

            «Допомагати» взялися і приїжджі піротехніки, які добре набили руку на просвердлюванні шурфів у церковних підмурках для закладання туди вибухівки.
Але відповідальні за цю серйозну справу люди повернули діло так, що вціліла і церква, і гроші, виділені на придбання руйнівного динаміту.

            У повітрі віяло духом перебудови. На неї працював і час. Керуючись здоровим глуздом, люди душею відчували, що треба зберегти сільську святиню і красуню, голубі бані якої здалеку сяяли позолоченими хрестами і здавна були тим місцем, навколо якого громадилися переселенці Правобережної України, які тікали від розбою польської шляхти, утверджуючи дух козацтва.

...А керівні дзвінки з області і райцентру не вгавали.
- Кінчайте тяганину з церквою! Її обшарпаність дискредитує керівництво! Перетворіть її на сільський торговельний центр!
- Та це ж святе місце, - подумки намагався відповісти скоропостижним перебудовникам тодішній голова райспоживспілки Іван Йосипович Мерко. Його вагомий аргумент, що нове бу­дівництво торговельного центру обійдеться дешевше, ніж перебудова, був підтверджений переконливими розрахунками.
- Шукайте альтернативні виходи, - знову й знову линули телефонні дзвінки до тодішнього голови місцевого колгоспу Д.М.Петренка (на жаль, нині покійний). - Щебеню зі старої церкви вистачить на весь район.
- А чи ви знаєте, що муровані стіни церкви зроблено на розчині з курячих яєць. Його не візьме ніяка вибухівка, - пробував зауважити Дмитро Миколайович.
             А вже коли грюкнули по столу кулаком, бувалий у всіляких халепах господар відправив у тривале відрядження головного бухгалтера разом з ...колгоспною печаткою. Ось у такий спосіб було виграно час і врятовано унікальну споруду Спасо-Преоб­раженського храму, окрасу старовинної козацької Ворожби, що розмістилася неподалік від Псла уздовж автомагістралі Суми-Лебедин.

              Сільська святиня і риштування на ній привернули увагу голови Сумської обласної державної адміністрації Павла Степановича Качура під час першої своєї поїздки до Лебедина. Він першим подарував церкві євровікно. Вже замовлено і міцні дубові двері. Потурбувалися про церковну огорожу і ворота. За відбудовану церкву взялася і місцева влада в особі голови райдержадміністрації Сергія Михайловича Грицая і голови районної ради Олексія Григоровича Пилипенка.
                Заклик керівників області, району і сільського голови Юрія Леонідовича Кантора допомогли ворожбянам у ремонті храму Господнього знайшов палкі відгуки у серцях багатьох керівників і простого люду Сумщини. Осторонь не залишилися і дачники із Сум. Свою дещицю внесли влада, підприємці, бізнесмени, господарства району і Лебедина. Село скликали на суботник. За теслярський інструмент і лопату брався і отець Роман, настоятель церкви. Зусиль у ремонті доклали і сільські умільці. І все ж цього замало.


                   Колишній фронтовик, ветеран самодіяльної сцени і директор сільського будинку культури, самодіяльний художник Іван Андрійович Михайлик написав ікони головних святих трьох­престольного храму – Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці і святого Миколая-Чудотворця. Іменами двох святих були названі з середини 17-го століття перші дерев’яні церкви Ворожби, залишки яких знищив час і друга Світова війна. На знак цього навколо головного купола, покритого голубою фарбою, встановлено два менші бокові позолочені хрести.
                  Пригадалися двадцятирічної давності захоплюючі розповіді про сільську давнину місцевого ентузіаста і шевченкознавця, закоханого у природу, історію Ворожби, Лихвиного і навколишніх хуторів, залюбленого у коней і шанувальника козацьких звичаїв, колишнього колгоспного бригадира і спортивного вершника Анатолія Федоровича Мовчана, якого задавнена хвороба намагається прикути до ліжка. Але козак не здається. Син і дочка доглядають батька. На початку цього року йому сповнилося 70. У шкільному кабінеті села юні краєзнавці бережуть і перечитують вірші Анатолія Федоровича про сільські події минулого, у тому числі й голодомор. У селі не було такого вмілого баштанника, як він, який на пісних колгоспних піщугах вирощував би півпудові кавуни і десятками тонн відправляв у торговельні кіоски та сільські магазини, дитсадки, чайну. А з ними і жовті, наче сонце, дині, за смаком схожі на мед.
                    Ще підлітком Анатолій, забравшись на дзвіницю, милувався прекрасними далями гаїв, лісів і старовинних курганів.
                    Переводяться залюблені у землю люди. Слава Богу, що відроджуються давня слава їхніх пращурів і, насамперед, віра у силу землі і небесні сили, чистоти людської душі та працьовитість їхніх рук, які взаємодіють з незапам’ятних часів, допо­магаючи людям упевненіше триматися на землі.


В.ДУДЧЕНКО,
керівник літературно-краєзнавчого
об’єднання «Обрій».